Луганщина, яка звучить крізь відстані

7 травня 2026 року Івано-Франківськ відзначив 364-ту річницю з дня отримання Магдебурзького права. Цьогорічне святкування Дня міста набуло додаткових сенсів завдяки заходу «Місто об’єднує громади», що згуртував представників різних регіонів України довкола ідеї культурного обміну та взаємної підтримки.

Важливою частиною події стала присутність громад Луганщини — людей, які, перебуваючи далеко від дому, змогли представити свою культурну спадщину не статично, а через живий досвід, речі та практики, що збереглися разом із ними. Щира вдячність Івано-Франківську за відкритість і готовність не лише запросити, а й створити умови, за яких ці громади стали повноцінною частиною свята та відчутно його збагатили.

Простір локацій Луганщини був організований таким чином, що відвідувачі могли безпосередньо взаємодіяти з культурою: через вишивку з характерною орнаментикою, традиційну випічку — зокрема жайворонків і шишок, — а також через майстер-класи й неформальне спілкування з майстринями.

Інтерес до локацій залишався сталим упродовж усього дня: дорослі частіше зупинялися біля виставок, щоб послухати пояснення й поставити запитання, тоді як діти активно долучалися до майстер-класів, обирали орнаменти для аквагриму та цікавилися їхнім значенням. Окремим елементом стала карта переміщень, на якій учасники самі позначали свої маршрути — вона поступово наповнилася особистими історіями, що наочно передавали людський вимір вимушеного переселення.

До того, щоб цього дня на Прикарпатті було представлено дух і розмаїття Луганщини, долучилися військові адміністрації та релоковані громади області, які забезпечують діяльність Координаційного центру для внутрішньо переміщених осіб із Луганської області на Івано-Франківщині. Саме їхня спільна робота дала змогу сформувати цілісний простір, у якому культура постала не як експозиція, а як жива й актуальна частина повсякденного досвіду.

Попри тимчасову окупацію, Луганщина продовжує бути присутньою там, де є її люди: у збережених традиціях, у пам’яті, у готовності ділитися своїм і розповідати про нього іншим. Саме тому сьогодні вони залишаються її амбасадорами — не декларативно, а через щоденні дії, через культуру, яка не зникає разом із втраченим простором, а знаходить нові форми існування й звучання, хоч поки і дуже далеко від рідного дому.