До 35-річчя відновлення Незалежності України: цитати українських істориків і політиків про незалежність України

“Треба припинити балаканину про «стратегічне партнерство» [з Росією] і «великого сусіда» і готувати народ до можливого загострення стосунків з державою, яка прямо заявила про свої агресивні наміри”.

В’ячеслав Чорновіл. Із книги «Пульс української незалежності».

“Упевнений, що Захід робить велику помилку, уважаючи, що, допомагаючи Росії, він матиме в майбутньому демократичну Росію. Це – дуже небезпечна ілюзія. Доки Росія залишатиметься імперією за своєю структурою, ментальністю, вона ніколи не буде демократичною країною. Це – несумісні поняття. Чечня – красномовна та кривава ілюстрація цього.

Ніякі демократичні ідеї не можуть об’єднати суспільство, коли воно за своєю структурою та за традиціями імперське.

На Заході існує ще одна небезпечна ідея. Уважається, що непогано було б мати в особі Росії спокійну імперію № 2, яка стримувала б Схід. Але це також ілюзія, бо Росія ніколи не буде й не погодиться стати імперією № 2.

Демократія повинна ширитися. Якщо Європа не наважилася робити плацдарм демократії в Україні та Білорусі, то сили імперії, комуністичні сили, роблять тут уже свій плацдарм.

Тепер Захід починає розуміти хибність своєї стриманості щодо східноєвропейських держав. І тепер та увага, яка приділяється цьому просторові, зокрема Україні, свідчить про те, що змінюється ставлення до нас.

Прагнення України до незалежності завжди було прагненням до Європи, до цивілізованого світу.

Але ми не за те, щоб ізолювати Росію. Лише вибіркове й адресне сполучення підтримки та впливу здатне допомогти трансформуванню російської державності, перетворивши її з постійної загрози сусіднім державам – на їхнього передбачуваного та рівного партнера”.

В'ячеслав Чорновіл. Із виступу на міжнародному конгресі “Нова атлантична ініціатива” у Празі 1996 року.

“Подивіться на український історичний відрізок XX сторіччя, коли Україна шість разів (це мінімум) проголошувала свою незалежність. Можна запитати кожну націю в Європі, як вони можуть це прокоментувати. Я думаю, що багато з них з подивом поставляться. А якщо ще сказати, у нас були проголошені республіки, які протримались півтори доби, а деякі протрималися три доби, як-от держава під проводом Степана Бандери, яку задекларував Ярослав Стецько. І за ці три доби відправили всіх організаторів у концтабір. За що? Виключно за українську національну ідею, бо він проголосив Українську незалежну Державу, чого не полюбив Гітлер. І те пізніше повстанське утворення, яке з’явилося в кінці 1942-го року, рівною мірою воювало і з нацистами, і зі Сталіним.

…

Моя задача була вивершити українську націю в тих чутливих точках, в яких без правдивої історії ніколи не досягти суверенітету. Тобто якщо не буде національної мовної політики, значить немає розуміння, що суверенітет починається з мови. Це не політика проти Росії, це політика за Україну. Ми вже згадували Бандеру. А чому б нам про Павла Скоропадського не поговорити? Чи про Августина Волошина? Чи про Західноукраїнську державу? Чому б нам не поговорити про ще багато-багато інших проєктів, які показують, що українці ніколи спокійно не спали. Тобто ми хапались за кожну можливість повернути те, що піднімає націю, але не ставить самоціль ворогувати з росіянами, наприклад.

Українська філософія направду складна, непроста в реалізації, але рано чи пізно з’явиться тема з росіянами. Нелегко оповісти національну політику, однак в неї не закладено зла і штучного протистояння. Ми живемо у такому світі, що після реалізації критичних біологічних потреб, перша думка – мати згруповану націю й ефективну, цілісну національну державу. От таку політику я хотів вершити, і коли порушував теми українських героїв, Голодомору, питання стояло про нашу правду”.

Віктор Ющенко. З інтерв’ю виданню Ukraїner

“Якщо відкрити підручники з історії, то можна прочитати концептуальну фразу – “Україна проголосила незалежність від СРСР”. Та мої дослідження показали, що хоч формально це і була незалежність від Союзу, та реально – це незалежність від Росії. Українські еліти її проголосили якраз у той момент, коли відбувся переворот і Єльцин активно перебирав собі владу.

…

Ще тоді, у 1991-му, почало звучати і питання Криму та Донбасу. Особливо гучно – наприкінці серпня. Павло Вощанов, в тому офіційний спікер Єльцина, зробив заяву, що якщо Україна проголосить незалежність, то Росія матиме право переглянути умови кордонів. Йшлось саме про Крим і Донбас. Є документи, які свідчать, що у жовтні-листопаді 1991-го один із ключових радників Горбачова Григорій Шахназаров пропонував тому почати кампанію з перешкоджання включення Криму в склад незалежної України. Ця тема залишалася актуальною аж до початку українського референдуму. Більшість спостерігачів тоді були шоковані, що в Криму 57% проголосували за незалежність України. І що на Донбасі – 84%. Коли у Біловезькій пущі Кравчук розказав Єльцину про результати референдуму, той, здивувавшись, перепитав: “Як, і Крим також?! І Донбас також?!”. Ці території тоді увійшли до складу України, але питання про це залишилися на повістці дня російської еліти. Як і уявлення про те, що не може бути повної незалежності республік.

…

Тож з грудня 1991 року є дві моделі пострадянського існування: одна – це незалежність, за яку виступала і продовжує виступати Україна. Інша – це модель обмеженого суверенітету, яка пов’язана з ідеєю конфедерації і контролю Росії над пострадянським простором. І той конфлікт, який зародився восени 1991-го, після перевороту в Москві – є до нині нерозв’язаним”.

Сергій Плохій. Із інтерв’ю виданню “Локальна історія”

Опозиційного депутата Івана Зайця бентежні новини [про путч у Москві 19 серпня 1991 року] застали у відпустці на Волині. І на відміну від більшості людей, він знав, що робити: “Я був у гостях у свого університетського товариша Миколи Лисуна в селі… Ми ввімкнули телевізор. Там якраз оголошували всі ті постанови ГКЧП. І було зрозуміло, що це переворот. У мене не лишалося іншого вибору, окрім як негайно їхати до Києва.

Микола до мене каже: “А може не поїдеш? Може, ми тут залишимося? Бо ми ж не знаємо, як розвиватимуться події. Може, доведеться ще криївки копати!”.

“Ні, кажу, Миколо, тут питання дуже просте. Це банда. І банда програє, Єльцин у них виграє. Нарешті, кажу, вони зійшлися між собою! Бо завжди так було, що проти України воювали і червоні, і білі. А нині червоні з білими схопилися. І це той момент, коли ми мусимо проголосувати за незалежність України! Тому я їду у Київ, щоб Україна стала незалежною державою”...

Із книги Олександра Зінченка “Як українці зруйнували імперію зла”.

За матеріалами Українського інституту національної пам’яті