29 вересня 2026 року - 160 років від дня народження Михайла Сергійовича Грушевського
Михайло Грушевський, видатний український історик, державний та громадський діяч, голова Української Центральної Ради, народився 29 вересня 1866 року в місті Холм (нині Хелм, Польща) у родині педагога. Дитячі та юнацькі роки провів на Кавказі, де навчався у Тифліській гімназії. У 1890 році закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, де навчався під керівництвом відомого історика Володимира Антоновича.
Важливе місце у житті Михайла Грушевського посідала наукова діяльність. Після завершення навчання він проводив історичні дослідження, викладав, працював у містах Київ та Львів. У 1894 році став професором Львівського університету, де очолив кафедру «всесвітньої історії з особливим оглядом на історію Східної Європи» та перетворив Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) на справжню неофіційну Академію наук України.
Саме у Львові народилася його фундаментальна праця — «Історія України-Руси». У цій багатотомній монографії Грушевський аргументовано спростував імперські міфи, повернувши українському народу його законну спадщину Київської Русі та чітко відокремивши український історичний процес від російського. Ця праця Грушевського стала одним із найважливіших внесків у формування української історичної науки та цілісного бачення історичного розвитку України. Загалом наукова спадщина ученого складає близько двох тисяч праць з історії, історіографії, літератури, соціології, етнографії, археології та інших галузей гуманітарного знання.
Особливе місце у біографії Михайла Грушевського посідає період Української революції 1917–1921 років, в ході якої він брав активну участь у ключових державотворчих процесах того часу.
Після падіння російської імперії в Києві було створено Українську Центральну Раду — представницький український політичний орган. У березні 1917 року Михайла Грушевського було обрано її головою.
Під його керівництвом Центральна Рада пройшла шлях від вимог автономії до проголошення 22 січня 1918 року повної незалежності Української Народної Республіки (УНР) IV Універсалом. Михайло Грушевський був одним зі співавторів усіх чотирьох Універсалів Центральної Ради. А його історична промова на Софійській площі стала символом здійснення віковічної мрії мільйонів українців. Саме в цей період український визвольний рух перейшов до практичного творення власної державності.
Після поразки Української Народної Республіки Грушевський опинився в еміграції, проте туга за Батьківщиною та бажання продовжувати наукову роботу змусили його у 1924 році повернутися до Києва, де панував радянський режим. Радянська влада спочатку намагалася використати його ім’я для залучення інтелігенції, але згодом розпочала жорстоке цькування історика, оголосивши його лідером «українського буржуазного націоналізму». Останні роки життя Михайла Грушевського припали на період посилення політичних репресій та тиску на українську інтелігенцію. Він помер 24 листопада 1934 року в Кисловодську. Похований у Києві на Байковому кладовищі.
Михайло Грушевський залишив по собі величезну наукову та суспільно-політичну спадщину. Він був не лише дослідником минулого, а й активним учасником українського державотворення. Його наукова, політична та громадська діяльність сприяла формуванню української національної свідомості, розвитку історичної науки та утвердженню ідеї української державності.
Спадщина Михайла Грушевського нагадує нам про важливість знати й берегти власну історію, пам’ятати тих, хто своїми знаннями, працею та громадянською позицією працював задля майбутнього України.
«Не чіпатися того, що ділить і роз’єднує поодинокі частини української землі, а пильнувати того, що лучить і єднає їх до купи, і се зміцнювати і розвивати мусимо... Єднатися, концентруватися, а не ділитися, не розбігатися — се повинно бути у всім нашим гаслом».
«Після проголошення самостійності Української Республіки ніхто вже не може ховатися в хащі нейтралітету, бо тепер є боротьба двох держав, України і Великоросії».
«Весь той тяжкий і небезпечний шлях до повного тріумфу наших демократичних і соціальних завдань Українська Народна Республіка мусить пройти самостійно як незалежна держава».
«Не треба підганяти нашого життя до котрого-небудь західноєвропейського взірця, хоч би й німецького. Визволення від примусової залежності від московського життя не повинно бути заміною одної залежності другою, хоч би добровільною. Українське життя повинно емансипуватися взагалі».
«У такій страшній боротьбі треба бути свобідним і незв’язаним! Се перша умова і велика необхідність — вимога самостійності, котрої тому мусять до останнього боронити всі, кому дорогі інтереси України і її трудового народу».
«Я вірю, що українство наше все-таки має в собі стільки стихійної сили, стільки життєвості, що його не заб’єш ніякими теоремами, що воно своєю стихійною силою проб’ється через усякі штучні перешкоди — поки не вб’ємо самі сеї сили нашою апатією, бездіяльністю».